Зміст

Коли перестала існувати УНР? Частина 1: Від народження до трагічного фіналу на рідній землі

Питання про те, коли саме припинила своє існування Українська Народна Республіка (УНР), не має однозначної дати-відповіді. Це пов’язано з тим, що доба Української революції 1917–1921 років була періодом перманентної боротьби, зміни режимів, втрати й відновлення контролю над територіями. Історія першої української держави новітнього часу — це хроніка неймовірного героїзму, геополітичних помилок та жорстокого протистояння з численними ворогами, насамперед із більшовицькою Росією.

Від проголошення до падіння на лаві війни

Своє літочислення УНР розпочала у листопаді 1917 року, коли Українська Центральна Рада своїм Третім Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки у складі федеративної Росії. Вже 22 січня 1918 року Четвертим Універсалом було проголошено повну державну незалежність України. Проте молода республіка змушена була боронити себе в умовах агресії радянських військ та складної міжнародної ситуації Першої світової війни.

Протягом кількох наступних років державне утворення пережило кілька трансформацій:

  • Доба Української Держави (гетьманату Павла Скоропадського): у квітні — грудні 1918 року діяльність УНР була тимчасово перервана внаслідок державного перевороту.

  • Відновлення Директорії: у грудні 1918 року влада УНР була відновлена під керівництвом Директорії, яка зіткнулася з масштабним наступом більшовиків, білогвардійців та польських військ.

  • Акт Злуки: 22 січня 1919 року відбулося об'єднання УНР із Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР) в єдину соборну державу, що стало важко переоцінюваним символічним кроком, хоча утримати єдиний фронт проти ворогів виявилося надзвичайно складно.

Листопад 1920 року: кінець державного буття на рідній землі

Критичний момент для існування республіки настав восени 1920 року. Після Ризького миру між Польщею та радянськими республіками, а також в умовах виснажливих боїв Армія УНР опинилася в ізоляції перед переважаючими силами Червоної армії.

У листопаді 1920 року під тиском ворога українські війська та урядові структури змушені були залишити останній клопчик української території, який контролювався армією. Вночі з 20 на 21 листопада 1920 року залишки Армії УНР разом із керівництвом перейшли річку Збруч на західний бік, який контролювався Польщею. Там українські вояки були інтерновані у спеціальних таборах.

Саме ця дата, 21 листопада 1920 року, вважається останнім днем існування УНР як реального державного утворення на території України. Республіка втратила свою територію, проте її інституції не зникли остаточно, перейшовши у новий формат існування за межами Батьківщини.

Чи цікаво вам дізнатися, як працював уряд УНР в еміграції та яким чином його спадкоємність була передана сучасній незалежній Україні у 1992 році?

Зарубіжне державотворення: урядовці на еміграції

Навіть після втрати території та воєнних поразок на початку 1920-х років Українська Народна Республіка не припинила свого існування одномоментно. Державний центр УНР в екзилі продовжував функціонувати, уособлюючи правонаступництво та незламність української національної ідеї.

Уряд у вигнанні базувався в різних європейських містах, Тарнові, Ченстохові, Варшаві, Празі, а згодом у Парижі та Мюнхені. Очолюваний видатними державними діячами, такими як Симон Петлюра (до його трагічної загибелі у 1926 році), а згодом Андрій Лівицький, цей центр здійснював важливу дипломатичну та просвітницьку діяльність. Урядовці УНР намагалися доносити правду про більшовицьку окупацію України до Ліги Націй та урядів провідних європейських держав, видавали газети, підтримували українську науку і культуру за кордоном, зберігали державні клейноди, архівні фонди та фінансові документи.

Символічний актові передачі влади (1992 рік)

Фінальну крапку в історичному існуванні державної традиції УНР на еміграції було поставлено 22 серпня 1992 року. У цей день у Києві, у Маріїнському палаці, відбулася урочиста подія: останній Президент УНР в екзилі Микола Плав'юк передав новообраному першому Президентові незалежної України Леоніду Кравчуку державні грамоти, клейноди (булаву, печатку, прапори) та президентську стрічку.

Цей акт мав величезне символічне та юридичне значення. У такий спосіб державний центр УНР в екзилі офіційно визнав сучасну Україну прямою правонаступницею Української Народної Республіки, проголошеної у 1917–1918 роках.

«Українська Народна Республіка, проголошена IV Універсалом 22 січня 1918 року, є правовою попередницею сьогоднішньої незалежної Української Держави», урочисто підкреслив Микола Плав’юк під час історичної передачі повноважень.

Таким чином, естафета української державності не переривалася попри десятиліття радянського тоталітаризму, сталінських репресій та русифікації. УНР перестала існувати не як історичний міф чи переможена реліквія, а як екзильний уряд, виконавши свою головну історичну місію, передавши легітимність відродженій і вільній Україні.