Зміст

Вступ: Шлях нації до самовизначення

Проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року не було випадковим історичним подарунком чи лише наслідком розпаду СРСР. Це був кульмінаційний момент багатовікової визвольної боротьби українського народу, яка тривала століттями. За кожним кроком до свободи стояли конкретні особистості, рухи, політичні сили та мільйони громадян, котрі свідомо обрали шлях державності.

Хто ж виступив за незалежність України? Відповідь на це питання є багатошаровою, адже історичний процес об'єднав дисидентів, національно-демократичну опозицію в парламенті, творчу інтелігенцію, студентство та широкий загал громадян.

1. Дисидентський рух та шістдесятники: Моральний фундамент опору

Першими, хто гучно й безкомпромісно виступив проти радянської тоталітарної системи та за збереження національної ідентичності, стали представники дисидентського руху та шістдесятники. У часи жорстких репресій, русифікації та ідеологічного тиску вони зуміли сформувати ідею неминучості української свободи.

  • В'ячеслав Чорновіл — один із найвидатніших лідерів національно-визвольного руху, журналіст, політв'язень радянських таборів. Його видання «Український вісник» та правозахисна діяльність руйнували міф про «добровільне єднання» народів у СРСР.

  • Левко Лук'яненко — український дисидент, автор «Акту проголошення незалежності України» 1991 року, співзасновник Української гельсінської групи. За свої переконання він був засуджений до страти, яку згодом замінили тривалим ув'язненням.

  • Світлана Кириченко, Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші діячі культури й науки своєю творчістю та громадянською позицією доводили самобутність української нації, готуючи суспільну свідомість до майбутніх змін.

Дисиденти заплатили надзвичайно високу ціну за свої переконання, роки ув'язнень, заслань та переслідувань КДБ. Проте саме вони передали естафету боротьби новій генерації українських політиків та громадських активістів наприкінці 1980-х років.

2. Народний Рух України за перебудову: Масову підтримку, у реальні дії

З початком горбачовської «перебудови» та «гласності» у другій половині 1980-х років дисидентський рух вийшов на новий, масовий рівень. У вересні 1989 року було створено Народний Рух України за перебудову, першу легальну масову політичну організацію, яка відкрито поставила за мету досягнення державної незалежності України.

Рух зумів об'єднати довкола себе найрізноманітніші верстви населення:

  • Інтелігенцію (письменників, учених, митців), які стали голосом національного відродження.

  • Робітників, зокрема шахтарів Донбасу та рудокопів Криворіжжя, які підтримали страйки не лише заради соціальних прав, а й під політичними гаслами.

  • Студентську молодь, котра активно долучилася до мітингів, акцій протесту та створення нових молодіжних осередків.

Кульмінацією діяльності Руху та всього українського суспільства став легендарний «Живий ланцюг» 21 січня 1990 року, приурочений до Дня Злуки УНР і ЗУНР. Тоді мільйони українців взялися за руки, утворивши живий ланцюг від Києва до Львова, продемонструвавши всьому світу непохитну волю до єдності та незалежності.

3. Парламентська опозиція: Народна Рада у Верховній Раді УРСР

Важливим етапом на шляху до омріяної мети стала політична боротьба всередині офіційних інституцій. У березні 1990 року відбулися перші відносно демократичні вибори до Верховної Ради УРСР.

Хоча переважна більшість мандатів залишилася за представниками старої номенклатури (так званою «групою 235» або комуністичною більшістю), національно-демократичні сили зуміли сформувати потужну опозицію, Народну Раду. До її складу увійшло близько 125 народних депутатів під керівництвом Ігоря Юхновського.

Парламентська опозиція, попри меншість, демонструвала високу консолідацію, фаховість та політичну мужність. Саме завдяки наполегливості Народної Ради та підтримці мільйонів громадян на вулицях міст 16 липня 1990 року було ухвалено Декларацію про державний суверенітет України, історичний документ, який проголосив верховенство українських законів над союзними та заклав правову базу для остаточного розриву з імперією.

«Незалежність України не була подарунком долі. Це результат титанічної праці дисидентів, тиску мільйонних мас на вулицях та стратегічної боротьби патріотичної опозиції в парламенті».

Чи хотіли б ви продовжити читання другої частини статті, де детально розглядається позиція комуністичної номенклатури («групи 239») під час самого серпневого путчу та вирішальне голосування 24 серпня 1991 року?

Вирішальний крок до свободи: серпень і грудень 1991 року

Вирішальним моментом у боротьбі за українську державність став серпень 1991 року. Провал державного перевороту в Москві, організованого ГКЧП, створив історичне "вікно можливостей", яким блискавично скористалися українські політичні сили. 24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради ухвалила історичний документ, Акт проголошення незалежності України.

Цей тріумф став можливим завдяки унікальному загальнонаціональному компромісу. З одного боку, це результат багаторічної невтомної боротьби дисидентів та націонал-демократів, таких постатей, як Левко Лук’яненко (автор тексту Акта), В'ячеслав Чорновіл та інші шістдесятники, які десятиліттями наближали цей день по радянських таборах. З іншого боку, до процесу долучилася частина колишньої радянської номенклатури на чолі з Леонідом Кравчуком, яка усвідомила неминучість розпаду СРСР та підтримала державницький вектор. За ухвалення Акта проголосували навіть більшість депутатів-комуністів, що забезпечило конституційну більшість у парламенті.

Проте остаточну крапку в питанні того, хто ж виступив за незалежність, поставив сам український народ. 1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум. Явка громадян вражала, а результати перевершили найсміливіші очікування: понад 90% українців незалежно від регіону, мови чи національності відповілі «Так» на питання про підтримку Акта проголошення незалежності. Навіть у наймодніших скептичних прогнозах не очікувалося такого монолітного єднання, за самостійну Україну проголосували і в Галичині, і на Донбасі, і в Криму.

Цей загальний волевияв офіційно зачинив двері до радянського минулого та відкрив нову сторінку світової історії. Незалежність України вибороли не окремі політики, а весь народ, від політв'язнів-дисидентів до мільйонів звичайних виборців, які на референдумі обійняли власну державу своєю довірою та голосами.