Останні дні та смерть Кобзаря: хроніка петербурзької трагедії

Життєвий шлях Тараса Григоровича Шевченка обірвався 10 березня (26 лютого за старим стилем) 1861 року о пів на шосту годину ранку. Смерть застала Великого Кобзаря на чужині — у Санкт-Петербурзі, в невеличкій мансарді-майстерні при Академії мистецтв. Останні місяці життя поета були сповнені титанічної праці, але водночас і глибокого фізичного виснаження. Роки, проведені у солдатській неволі на засланні, жорсткий клімат казахських пустель, підірване здоров'я та постійні душевні переживання зробили свою справу: організм був остаточно знесилений хронічними захворюваннями серця та легень (водрянкою та аневризмою аорти).

Попри тяжкий стан, до останніх днів поет не полишав творчості. Навіть тоді, коли підійматися з ліжка ставало все важче, він працював над оновленням своїх віршів, приймав відвідувачів, друзів, студентів та літературників, які йшли до нього як до духовного наставника нації. Новина про критичний стан здоров’я Шевченка тримала в напрузі всю українську та російську інтелігенцію того часу.

Останній ранок в Академії мистецтв

Ранком 10 березня 1861 року серце Кобзаря зупинилося. Петербурзька спільнота була приголомшена цією втратою. Майже одразу після звістки про смерть до кімнати-майстерні почали приходити люди: художники, письменники, академіки, знайомі та зовсім незнайомі шанувальники його непересічного таланту.

Тіло поета було перекладено у домовину, яка стояла в залі Академії мистецтв. Прощання тривало кілька днів. Над труною лунали промови українською, російською та польською мовами, що підкреслювало загальноєвропейське значення постаті Шевченка та об'єднуючу силу його слова проти імперського гніту. Близькі друзі та соратники розуміли історичну вагу цієї втрати, а тому намагалися зафіксувати кожну мить прощання. Художники знімали посмертну маску, робили останні нариси та готувалися до виконання головного заповіту поета — знайти спочинок на рідній землі, «серед степу широкого на Вкраїні милій».

Це лише перша частина масштабного історичного нарису про трагічну смерть та епопею перевезення праху Тараса Шевченка на українську землю. Бажаєте продовжити читання про те, як проходив складний шлях труни з Петербурга до Канева та чому обрали саме Чернечу гору?

Шлях додому: Велике перепоховання Кобзаря

Померши 10 березня 1861 року в Санкт-Петербурзі, Тарас Шевченко знайшов свій початковий спокій на Смоленському кладовищі столиці Російської імперії. Проте це поховання було тимчасовим. Друзі та українська інтелігенція доклали титанічних зусиль, аби виконати омріяний заповіт поета — поховати його на рідній землі, серед безкраїх степів та круч над Дніпром.

Після тривалих клопотань та отримання офіційного дозволу від влади, прах Кобзаря було вирішено перевезти в Україну. У травні 1861 року почалася велична і скорботна процесія. Домовину везли залізницею, кіньми та пароплавом через Москву, Серпухов, Тулу, Орел, Глухів та Ніжин. Коли труна прибула до Києва, студенти Університету Святого Володимира та тисячі пересічних громадян зустріли її зі сльозами на очах. Нести домовину через Ланцюговий міст та вздовж Дніпра дозволили на руках, відмовившись від коней. Тимчасово з тілом прощалися в київській церкві Різдва Христового на Подолі.

Згодом пароплавом «Кременчук» домовину доправили до Канева. Дві доби святиня перебувала в Успенському соборі, куди приходили вклонитися місцеві жителі та селяни.

22 травня 1861 року прах Тараса Шевченка остаточно поховали на Чернечій горі поблизу Канева. Труну на місце вічного спочинку знову несли на руках, а жалоба перетворилася на національний маніфест проти імперського поневолення. Відтоді Чернеча гора стала священним місцем для кожного українця, символом незламності духу, національної єдності та вічної пам'яті за Великим Кобзарем.

Чи відвідували ви коли-небудь Тарасову гору в Каневі?