Зміст

Питання про те, коли саме Україна вперше здобула незалежність, є одним із найбільш дискусійних, захоплюючих та водночас болючих у нашій національній історії. Будь-який фахівець із історії держав і права скаже вам, що «незалежність» як сучасний міжнародно-правовий феномен — це концепція Нового та Новітнього часу. Проте прагнення до самовизначення, суверенітету та власної державницької традиції корінням сягає вглиб століть.

Щоб дати ґрунтовну і виважену відповідь, нам доведеться здійснити історичну подорож крізь епохи: від княжої доби до драматичного ХХ століття, коли карта Європи перекроювалася у вогні світових війн і революцій. Ця перша частина статті присвячена тому, як українці поетапно виборкували право на власний дім, проходячи через шлях від середньовічних держав до перших юридично оформлених декларацій самостійності.

1. Княжа доба: Київська Русь та Галицько-Волинське князівство — держава чи династія?

Коли сучасні історики чи політики ведуть дискусії про витоки української державності, точкою відліку часто називають Київську Русь. Проте чи була Русь «незалежною Україною» в сучасному розумінні? Ні, адже тоді не існувало ні національних держав, ні самого поняття «Україна» у сьогоднішньому геополітичному форматі.

Слово «Русь» спочатку позначало територію навколо Києва, Чернігова та Переяслава, а згодом, усю величезну конфедерацію земель, якою керувала династія Рюриковичів.

  • Суверенність правителів: Київські князі від Володимира Великого до Ярослава Мудрого та Володимира Мономаха проводили повністю незалежну зовнішню і внутрішню політику. Вони укладали рівноправні династичні шлюби з королівськими дворами Європи (Франції, Німеччини, Швеції, Візантії), карбували власну монету (златники і срібляники) та створили першу збірку законів, «Руську Правду».

  • Королівство Руське: Після розпаду єдиної імперії Рюриковичів центр українського державотворення змістився на захід. У 1253 році князь Данило Галицький прийняв у Дорогочині королівську корону від папи римського Інокентія IV. Це стало визнанням Галицько-Волинської держави на міжнародній арені як рівноправного європейського королівства (Regnum Russiae).

Чи можна вважати це «незалежністю»? Формально так: ці політичні утворення не підпорядковувалися жодним зовнішнім імперіям і самостійно вирішували свою долю, хоча згодом були змушені платити данину Золотій Орді, зберігаючи при цьому внутрішню автономію та інститути влади.

2. Козацька доба та доба Гетьманщини: Суверенна республіка чи автономія під протекторатами?

Наступний потужний епохальний прорив до самостійності пов'язаний із Національно-визвольною війною українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1648–1654 роки).

Саме тоді на карті Європи виникла Військово-козацька держава, Військо Запорозьке (або Гетьманщина), яка мала всі ознаки республіканського ладу:

  1. Виборність влади: Гетьман, генеральна старшина та полковники обиралися на загальних козацьких радах.

  2. Власна армія: Боєздатна професійна військова сила, що наводила жах на сусідні імперії.

  3. Самостійна дипломатія: Гетьманщина вела переговори, укладала мирні договори та вступала у військово-політичні союзи з Речі Посполитою, Московським царством, Швецією, Османською імперією та Кримським ханством.

Злощасний Переяслав і доба Руїни

У пошуках військових союзників у боротьбі проти Польщі у 1654 році Богдан Хмельницький уклав військовий союз із Московським царством (Переяславська рада). Проте присяга царю обернулася поступовим обмеженням прав і вольностей України.

Тим не менш, прагнення повної незалежності ніколи не згасало. Найяскравішим проявом цього стала Конституція Пилипа Орлика 1710 року, «Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького». Цей документ, укладений в еміграції після поразки гетьмана Івана Мазепи під Полтавою, обмежував владу гетьмана на користь Генеральної ради, закріплював поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки і вперше в історії Європи чітко окреслював територію України як суверенної держави.

3. Крах імперій та 1917 рік: Народження Української Народної Республіки

Поворотним моментом, коли Україна проголосила незалежність у формально-юридичному форматі сучасного міжнародного права, став ХХ століття.

Після Лютневої революції 1917 року в Російській імперії та поваження царату в Києві утворилася Українська Центральна Рада на чолі з видатним істориком Михайлом Грушевським. Почався процес державотворення, який пройшов кілька еволюційних кроків:

  • Перший Універсал (червень 1917 року): Проголошення автономії України у складі федеративної Росії. Центральна Рада заявила: «Хто ж має право ставити закони на нашій землі? Тільки ми самі, наш Український Сойм».

  • Третій Універсал (листопад 1917 року): Після більшовицького перевороту в Петрограді Центральна Рада проголосила створення Української Народної Республіки (УНР). Щоправда, формально ще зберігався федеративний зв'язок з майбутньою демократичною Росією, якої насправді вже не існувало.

  • Четвертий Універсал (22 січня 1918 року): Історичний документ, який вперше за кілька століть чітко зафіксував розрив усіх пуповин із імперією. Маніфест починався словами: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу».

Цей момент є фундаментальним: у січні 1918 року Україна юридично стала незалежною державою, яку згодом визнали десятки країн світу (серед них Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія, Швейцарія, Польща та інші). У січні 1919 року відбувся ще один знаковий акт, Акт Злуки УНР і ЗУНР (Західноукраїнської Народної Республіки), який об'єднав українські землі по обидва боки колишніх імперій в єдину соборну державу.

Однак через несприятливий зовнішньополітичний контекст, агресію радянської Росії, внутрішні суперечності та тиск білогвардійців і країн Антанти, УНР не змогла втримати свою незалежність на полі бою. У 1920-х роках територія України була поділена між СРСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною.

Шлях до визнання та відродження державної традиції

Історичні дискусії навколо того, коли саме Україна вперше здобула незалежність, часто стосуються протиставлення формально-юридичних актів та реального політичного суверенітету. Попри те, що доба Української Народної Республіки (1917–1921 роки) зіткнулася з трагічною втратою державності через мілітарну агресію та відсутність міжнародної підтримки, її значення є фундаментальним. Це був перший крок у новітній історії, коли нація довела своє непоборне прагнення до самовизначення.

Універсали Центральної Ради, і особливо Четвертий Універсал від 22 січня 1918 року, заклали незворотні ідеологічні та правові підвалини. Вони перетворили абстрактну мрію про волю на конкретний державний проєкт із власними кордонами, армією, грошовою системою, дипломатією та символікою. Навіть попри те, що більшовицький режим та інші окупаційні сили на десятиліття змусили Україну втратити незалежність у складі СРСР, цей період сформував політичну націю нового типу.

Сучасна спадщина та уроки історії

Коли радянська імперія наприкінці 1980-х років почала занепадати, пам'ять про першу незалежність стала потужним джерелом натхнення для руху опору. Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року не виник на порожньому місці, він спирався на багатовіковий державотворчий досвід, кульмінацією якого стала доба УНР.

Сьогодні розуміння цього зв'язку допомагає усвідомити:

  • Безперервність традиції: сучасна українська держава є правонаступницею визвольних змагань початку XX століття.

  • Ціна свободи: незалежність вимагає не лише декларацій, а й постійної готовності суспільства її захищати.

  • Єдність як запорука успіху: уроки Атаманщини та розколів того часу вчать важливості соборності та спільної мети.

Таким чином, хоча юридичне закріплення остаточного державного суверенітету відбулося наприкінці ХХ століття, духовний і політичний фундамент української незалежності був закладений століття тому. Це історичне тло нагадує кожному поколінню, що державність, це найвища цінність, яка потребує єдності, пам'яті та щоденної праці.